Otázky

"Мамо, де ми?"

"Що це за люди?"

"Чому я їх не розумію?"

Івану нещодавно виповнилося 6 років, у вересні він піде до школи разом із найкращим другом Денисом. Вони домовилися сісти разом на лаву, якщо їм дозволить вчитель. Ваня повертається до матері й помічає, що її очі червоніють від плачу. Знову.

"Мамо, чого ти знову плачеш, що з тобою сталося?"

Мама йому не відповідає, лише хитає головою й відвертається, щоб Іванек не бачив її обличчя.

"Я голодний, у нас є що їсти?"

Запитання, одні й ті самі запитання знову і знову, — думаeт мама. І що я маю йому сказати? Як мені це пояснити йому? Що в нас нічого не залишилося, що ми повинні були залишити все там, коли ми бігали? Чи може він якось зрозуміти, що в нас більше немає дому?

"Будемо ще виступати? Я мушу піти."

Побачивши, що, мабуть, не отримає відповіді, Іван повертається і намагається долонею витерти спітніле вікно в їх купе. Навколо потяг переповнений людьми різного віку, які сидять і стоять, а у вагоні страшенно жарко. Він притискається носом до холодного скла, намагаючись зрозуміти, що відбувається надворі. Їхній потяг вже деякий час стоїть на станції, але поки що ніхто не виходить. Там багато людей, дехто в формі — напевно, міліціонери, — думає він. Потім помічає, що на багатьох з них помаранчева жилетка — схожі на сміттярів, усміхається Іван. І тримає якісь дошки з написом, а прочитати не вміє, поки що знає лише кілька літер.

"Що там написано, мамо?"

Іван помічає, що з поїзда почали виходити люди, а на провулку почався рух. Мама теж збиває Івана з колін і встає готуватися. Одягає Івана в зимову куртку, взуваєть та надягає теплу шапку. Потім дістає з-під сидінь маленьку сумочку з кількома речами, єдиними їхніми речами, які були з минулого життя.

"Куди ми зараз йдемо?"

Мама лише невдоволено хитає головою. Його вічні питання. Все ті ж питання. Але як йому відповісти? Я самa не знаю відповідей на ці запитання. Ніхто не знає відповідей. Вона дивиться у вікно на купу людей з дрібним багажем, самих дітей і жінок, вони всі йдуть і навіть не знають куди. Вона сумно дивиться на свого маленького сина і гладить його по щоці. Потім вона бере його за руку, і вони обоє йдуть по проходу з поїзда. Можливо, десь там, за допомогою хороших людей, вони обоє знайдуть свій новий дім. І, можливо, тоді таких запитань без відповіді не буде.

(Odposlechnuto ve vlaku s uprchlíky z Ukrajiny, březen 2022, Praha - Hlavní nádraží)